Ви давно відвідували вистави Волинського обласного академічного театру ляльок? Певно, візьмемо на себе сміливість стверджувати, що давненько. А ми ось потрапили на прем'єру вистави «Солом'яний бичок», яка відбулась 30 листопада, і отримали неймовірні враження.
По-перше, зі спогадів зринає казка, яку ти чув колись у дитинстві, та ще дзвінкими, життєствердними голосами акторів. А з іншої сторонни – вдячна дитяча публіка, яка щохвилини зривалась оплесками та вигуками. А дитячі вуста не обманюють…
Після прем'єри ми вирішили розпитати в акторів, чому вони обрали саме такий життєвий шлях, що найбільше подобається у професії і, за можливості, чи обрали б вони іншу стежину?
Петро Савош, завідувач трупи, заслужений артист України
Петра Савоша під час цієї вистави на сцені не побачиш, та всіма своїми настановами він там.
В першу чергу, я щасливий тому, що працюю в театрі, а працюю вже більше 40 років - від початків його заснування і до сьогодення. Перші кроки мого театрального життя, пов’язані з волинською сценою, з її реконструкцією після того, як драматичний театр отримав нове приміщення, а ми почали працювати тут – у нашому театрі. Моєю першою виставою була «Військова таємниця», в якій я грав вершника, піднімав усіх на боротьбу. У мене така думка, що кожен актор – то борець за прекрасну дитячу душу, щоб вона була здоровою, патріотичною та впевненою.
Мені здається, що діти по-своєму розуміють мистецтво і беруть з кожної вистави щось собі для душі. Дорослий, безперечно, йде на виставу за якимись тлумаченнями, судженнями, роздумами. Репертуар для дорослих у нас неоднозначний – «Фауст, або Лиш той життя і волі гідний...» Гете, «Камінний господар» і «Лісова пісня» Лесі Українки, твір «Тарас» про нашого геніального поета і мудрого мислителя. В кожній виставі він бере те, заради чого прийшов і що хотів взяти для себе.
Найбільше в роботі подобається творчий процес: прекрасні художник, режисер, цікава драматургія, незвичне тлумачення і втілення цієї драматургії на сцені. Від театру не можна відпочити. Я дуже люблю природу, але на природі теж думками повертаюсь до професії.
Олексій Криворучко
В театр я потрапив випадково. У восьмому класі ми з другом не могли знайти собі цікавого заняття, і він запропонував піти у театральний гурток. Була зима, холод, а там чай безкоштовний. Раз-другий - і я зрозумів, що це кльово. Люди валяють дурака, грають під час новорічних свят сценки. Походив кілька років, і в якийсь момент забув про те. В 11 класі прийшов час обирати свою дорогу життєву, і я зрозумів, що не знаю, що мені робити. Школу закінчив, ЗНО склав. Тоді мій вчитель з Палацу учнівської молоді, Віктор Іванович Логовський, розповів, що в театрі шукають актора. Порадив спробувати. Я підготував вірш, басню, пісню, прозу, танець. Отримав від директора (Поштарука Данила Андрійовича – прим. жур.) «Зателефоную». Я подумав, що здаватися не буду і почав щодня телефонувати і діставати директора запитанням, чи він вже подумав. Взяв його «измором». В театрі мені подобається все. Це суцільна штука, це як мама. Її не можна любити за ногу чи за руку. Її люблять всю.
Я думав над тим, чим би займався, якби не театр. Граю в двох гуртах на ударних. Один з них – хар-рок гурт «Jackson Crack», другий – «Зворотній зв'язок». Зараз ми на роздоріжжі. З «Jackson» плануємо альбом, тур, але обрати мені складно між гуртом і театром. Ці види мистецтва дуже синтетичні в мені. Буває, звичайно, тілесна втома, але душевної втоми від мистецтва бути не може. Під час репетицій «Солом’яного бичка» ми працювали до восьмої години вечора. Тіло вже не витримує, а мозок продовжує думати і вигадувати.
Щодо публіки рок-гурту і в театрі, то вони майже не відрізняються. Адже до нас на концерти ходять шістнадцятилітні підлітки, а сюди трішки менші (сміється).
Оксана Новосад
Я в театрі працюю не так давно, 1 грудня буде рік. До того працювала ведучою у філармонії. Від самого дитинства мріяла про професію актора, хоча ніхто не вірив і не сподівався, що я таки піду навчатися і згодом втілю мрію в життя. Я закінчила Волинське училище культури та мистецтв, потім Рівненський університет, де також вивчала акторську майстерність. Мені не хотілося статично вести концерти. Хотіла грати роль, виражати почуття, емоції. Я дуже люблю пародіювати. В дитинстві до тих пір, поки я не спародіюю вчителя, директорку, не могла заспокоїтися і лягти спати. Володимир Богданець одного разу мені запропонував реалізувати себе в акторському мистецтві. Зараз я вже беру участь у п’яти виставах, з яких у двох маю головну роль – «Солом'яний бичок» і «Лісова пісня». Граю також у «Фаусті», «Котигорошку», «Як горобець розуму шукав». Мистецтво у різних проявах – музика, танці, співи – це все мої захоплення.
Світлана Пилипчук
Я працюю в театрі майже 30 років. До речі, і мріяла бути актрисою саме театру ляльок. Я дуже задоволена своєю роботою і дуже її люблю. Мистецтво театру ляльок не дуже популяризоване. А насправді це цікавий спосіб досягнути дитячої душі, бути нарівні дитячого мислення і дитячого сприйняття. Актор театру ляльок весь час повинен бути молодим. Процес творення вистави на різних етапах дуже цікавий - перше прочитання ролей, створення ляльки, робота художника. Апогей цього процесу – відкриття завіси, перші звуки мелодії, перша реакція глядача. Кульмінація – заключні овації.
Коли я була студенткою, нас запевняли, що актор театру ляльок – це синтетичний актор. Треба співати - він буде співати, треба танцювати - він затанцює сучасні, народні і балет. Обирати роль – прерогатива художнього керівника, режисера. Часто актор грає однопланові ролі, а потім художній керівник обирає зовсім інший ракурс – і актор розкривається. Тим більше, ми знаємо, що ми актори академічного театру і подаємо себе як інтелегенція. Актор – це стан життя, стан душі, це як дихання. Я мию посуд і думаю, як там моя баба повинна витрусити той рушник. А потім з’являється ідея і є що запропонувати режисерові.
У мене є багато душевних і духовних захоплень. Я люблю вчити мови, зараз вивчаю польську. Викладаю вже більше шістнадцяти років в заочному теологічному інституті теологію. Я щаслива людина. У мене є сім'я, є робота. Я переїхала з Дніпра у віці 19 років і дуже вдячна долі і Богу за наш чудовий колектив.
Олег Даниленко
Я ходив в один з клас з онукою головного художника Дніпропетровського театру ляльок Семена Духовенка. Вона вперше привела мене за лаштунки - і тоді я закохався в театр ляльок. Потім закінчив Дніпропетровське театральне училище (вчився на одному курсі зі Світланою Пилипчук) з відзнакою. На Волині я працюю вже 28 років. Тут знайшов своє щастя, свою долю – дружину Світлану Даниленко-Стефановську.
Найбільше мені подобається анімація, момент, коли актори оживляють неживе. Моє хобі – це моє життя, це театр, це фестивалі, спілкування з лялькарями всього світу. Моє хобі – це моя професія, моє щастя. Я отримую і задоволення, і гроші.
Це ще не всі актори театру ляльок, ще стільки всього про них хочеться розповісти. Вони люблять, мріють, сумують, але кожного разу на сцені створюють свято і тішать дітлахів та дорослих. Бажаємо вам теж називати свою професію своїм щастям та життям. Стежте за новинами рубрики «Луцьк творчий» і дізнавайтеся багато нового про неймовірних людей!
Текст:Елла Яцута
Фото: Юрій Буденко
При передруці матеріалу є обов’язковим посилання на «0332.ua. Сайт міста Луцька».