Чи є в Луцьку поети? Таланти, які справді можуть стати сучасними класиками і прославити наше місто. Ми говоримо не про тих, хто пише тексти у Facebook і збирає «лайки» від рідних і друзів. Перед вами спроба відшукати направду обдарованих молодих авторів (молодих не в значенні віку) і продемонструвати їхню творчість.
Олена Кицан Пашук
Олена - з тих небезпечних жінок, про яких говорять «і красива, і розумна»: поетка, кандидат філологічних наук, член Національної спілки письменників України. У неї «за плечима» вже шість виданих збірок та численні літературні нагороди.
Свою творчість дівчина називає «природнім станом існування». «Вона заповнює порожнечі довкола мене, розфарбовує світ яскравими барвами, заспокоює мої чутливі рецептори, лікує рани, умиротворює і дає можливість заглибитися в архетипний світ правічного. Для мене творчість - це свобода, бунт, метафора і самотність», - розповідає поетка.
а він би хотів
а він би хотів перенести її
на руках через ніч
та вона виривається і біжить
по розпечених зорях у невідомість
обабіч Чумацького шляху
замордовані тіла Беатріч
душі яких із цікавості
залишилися у Содомі
вже тебе не спіймати
перестрибуєш через будинки аби
відшукати вогонь Прометея
у вікні де не спиться
де за ніч наростають на стінах сни
як плісняві гриби
Аріадна мовчки у закутку
в’яже Тесею дорогу на спицях
а ти гостем незваним
як цвяхом у їх дерев’яний світ
мов голодний метелик
летиш по вогонь у кратер
а на крилах твоїх
Старий і Новий Завіт
яких ще за Брайлем
ніхто не зумів прочитати
Юлія Фінковська
Друзі, коментатори у соціальних мережах, викладачі й колеги частенько називають поезію Юлії «філологічною». Певно, пов’язано це насамперед із дуже тонким відчуттям побудови вірша. У них - багато ніжності, дорослості, впевненості. Студентка, журналістка, активістка. Уся «різноплановість» дівчини відображена у творчості.
Сама ж Юлія запевняє, що «творчість – то передовсім спосіб зізнатися самій собі у чомусь такому, що складно сказати вголос або перед дзеркалом, спосіб зрозуміти себе і прийняти усі відчуття-почуття, які переповнюють». «Творчість – то можливість розбудити якісь зізнання і самопізнання у людях, які здатні прожити це зі мною разом. Я народжую вірші і відпускаю, як батьки дітей. І тоді вони живуть і в мені, і мають свої історії поза мною. Саме тому мені так тепло, коли хтось ці вірші читає і розуміє, бо то ніби всиновлення неприкаяних і самотніх моїх малят», - зізнається дівчина.
Але я можу говорити про манеру його письма,
Про безкінечно красиві стеблини зелених літер.
Про вікна звуків, що їх обплітає тонка тасьма,
Про сіті слів, що їх повнить сіллю блакитний вітер.
Про його книги, що пахнуть лавандою і молоком,
Його безмежні поля з ароматом гречаних злаків.
Про летаргічні сни його крапок, інфаркти ком,
І про дитинну беззахисність діакритичних знаків.
Але я можу розповідати про наші прозорі сни,
Про заметіль його голосу, про глоси його руки.
Про те, як тала вода спить у його голосних,
А його ніжність повільно перетікає у словники.
Про те, як дихання завше перебиває його парфум,
Шиплячий звук хрускотить у роті, немов горіх.
Про те, як дорого мені коштує його предковічний сум,
І те, як радо ділюся з ним крихтами своїх утіх.
Про баклажанове світло його світанково-нічних доріг,
Про цинамонові вірші, перцево-м’ятні його цитати.
Не можу тільки писати про цей розпатланий сміх,
Бо він сміється, і я забуваю, що вміла колись писати.
Ганна Луцюк
Ганна Луцюк – «душа» луцької Книгарні «Є», куратор літературної сцени фестивалю «Бандерштат», упорядник збірки «Бандерштатна антологія».
«Що означає для мене моя творчість? Це - місце, де добре, яке завжди з собою. Якщо вловити жменьку часу, то можна заховатися у слова, зануритися у них, розчинитися. Я завжди співчуваю художникам. Щоб створити картину, їм треба мати полотно, грунтовку, фарби, пензлі. Поетам легше, бо ручку можна завжди носити з собою, вірші не обов'язково планувати. Вони вириваються, коли стає тісно», - підсумувала поетка.
Обрубані крила сушу не на спомин.
Поруч білизна, шматки любові.
Бездихану весну забрали в нас щойно,
сни проростають безкольорові.
Коханий вдягнувся у сварки буденні,
то просто людина залишена поруч,
тримає лиш цвяхи - обов’язки в жмені,
забув, що потрібен політ, а не сторож.
Обрубана мрія за хащами побуту.
Зачерпнуто втому на день і до скону.
Назвалася музою – прокляли роботом.
Зірви собі сонце – припни до ікони!
Зламай собі вітер – закрий у шухляді,
зв’яжи собі стежку на вході у хату,
але не чіпай мою Ладуньку-Ладу,
хай грається пір’ям, хай вчиться літати.
Юлія Гаранчевська
Юлія – дівчина «з характером», поряд з лірикою може проявити справжній «треш» в поезії. Вона не так давно почала виступати перед публікою, але артистичних вмінь їй не позичати.
«Моя творчість для мене завжди була інструментом очищення і способом абстрагування від реальності. Саме тому я називаю свої твори «депресивними», оскільки зазвичай пишу після важких та неприємних подій, коли є потреба звільнитись від «накипілого». Дуже рідко пишу під впливом позитивних емоцій, але і таке буває. Все ж, коли ти щасливий, тобі не до віршів», - поділилась з «Творчим Луцьком» Юля.
Треба було вмирати в тринадцять,
щоб у вісімнадцять про це не думати,
щоб не рахувати, чи є за що жити,
як і для чого, як і для кого, як і для...
Треба було бажати сильніше,
щоб не вдихати чуже повітря
геніїв і малят.
Щоб не просидіти 5 років
за чужою партою.
Треба було загадувати бажання,
одинакові, на всі свята,
щоб вони дійсно збувалися,
а не забувалися,
як і померти для...
щоб вони лікували хворих,
віддавати їм частину свого
життя
Треба було менше плакати,
більше писати віршів,
щоб потім хтось вчив їх ночами,
не вивчивши спати ліг.
Треба було не вмирати в тринадцять,
щоб в вісімнадцять про це не знати.
Жити ніби для когось і думати,
що все ще не пізно почати писати.
Що все ще чекає хтось і на когось,
і все це було не так, не дарма.
Треба було жити в тринадцять,
бо в вісімнадцять життя вже нема.
Ірина Петрик
Ірина теж «із початківців». Вона лише нещодавно наважилась представити свої вірші на загал і їй це вдалось. До речі, Ірина за професією лікар-інтерн.
Свою творчість дівчина називає «пам'яттю облич, відчуттів, пережитих днів, снів і хороших подій, яка лишається на сторінках записників».
Засинай колисково .
«Insomnia» твори зі мною-
Всіма днями й ночами.
Вибивай всі шибки в засмучених вікнах домівки.
Й вривайся.
Вривайся крізь них несамовитим вітром любові.
Охоплюй моє прохолодне тіло
Палким своїм доторком
Магнітного поля.
Забави й гротеск комбінації
Видруковують шрифтом найчистішого золота
Найчуднішу історію магії.
Де тісно переплелись
Душа чоловіка з душею жінки.
Шепочуть тихенько мелодіями
Дерева прадавнього лісу.
Закликають оманливо в нетрі
Свого відьомського прихистку.
Воздається пісенька завороту
До втрапившого незнайомця:
Заходь, заходь, мій милий.
До серденька погиблого,
Грозою вмитого.
Поцілую вміло.
Притисну, як дитину.
Забудеш , мій милий,
Кожну свою турботу .
Й не повернеш додому.
Лети, лети, мій милий.
Зникають одвіку люди,
Не лишивши від себе й сліду.
Вивчають пісеньку завороту ,
Й шепоче ліс щораз голосніше.
Рту
Неординарний, активний, ідейний, Рту і вірші пише, і на гітарі грає, і літературні заходи організовує. Одне з останніх досягнень – проект «Ліхтар», в рамках якого щомісяця молоді автори Луцька й прилеглих міст мають можливість показати себе публіці. А ще у нього вийшла друком збірка «Ліверпуль». І колись літературознавці говоритимуть: «У цього автора перша збірка вийшла аж у чотирьох примірниках».
Про свою творчість Рту говорить так: «Мистецтво (музика чи література, моя чи чужа творчість) для мене все. Я кохаюся в цьому. Я живу в цьому. Єдина мета мого життя - долучитися до всесвітньої культурної спадщини (як би це занудно не звучало). Без цього я б давно «загнувся».
Мсьє Любарт
Спочатку було слово... Хоча ні, не так.
Спочатку був сер Любарт (і, звісно, Любишів)
з сімейства Медичів,
тому що люб' art.
Любарт носив циліндр, фрак,
дивився Ван Гога, слухав джаз.
А, загалом, він — рідкісний мудак,
тому що придумав нас.
Сер Любарт любив Любишів:
там він бухав, писав вірші.
Що він сказати цим хотів?
А чорт його знає. Навіть з листів
до його коханок не зрозуміти ні чорта.
Та й сам він навряд чи розумів,
проте не хвилювало це Любарта:
він не писав коханкам листів,
ворогам конституції, друзям хартії,
колишнім поеми, вчорашнім картини,
Зате придумав людей, скотина.
І Нарнію.
Та не варто думати, що все так погано:
Любарт не кине пити й курити,
проте, начитавшись цих ваших хомських і кантів,
сяде й напише скромну молитву:
«Любарте наш,
що єси у серцях
спасибі тобі за наш крах,
за пиво, «мівіну», за гаш,
за сонце на небосхилі,
за Львів, за Горький, за автомийки,
за Франка в солом'яному брилі,
за Шеву в сорочці Лесі Українки,
за футуризм і за весь наш народ;
спасибі за те, що...
Спасибі за все, блін.
Амінь!»
тому що він може,
а ми, наприклад, ні:
на відміну від нього,
ми не створили нічого. А він
створив усе:
і джаз, і Ван Гога,
і совість, і бога,
і честь,
і блуд,
і совкові новобудови,
і українсько-есперантську мову,
і величне кохання, і з-під нігтів бруд,
і червону руту, і «Лакі страйк» червоні
(за що я йому особливо вдячний),
і кожен забутий наш сон, і
українські поеми, і шкільні задачі,
і час швидкоплинний,
наповнений мрякою,
і навіть Людину.
Любарте, дякую!
І це ще далеко не всі «не втомлені славою» поети нашого міста. Вони пишуть, прагнуть досягти вищого і розвиваються щодня. Кожен із них зараз перебуває на різному етапі становлення тієї самої «творчості». Ми віримо в них та водночас пишаємось, що Луцьк багатий такими талантами!
З вами був «Луцьк творчий».
До нових відкриттів!
Текст: Елла Яцута
Вірші надані авторами. Фото взяті з мережі Facebook.
При передруці матеріалу є обов’язковим посилання на «http://www.0332.ua/».