Лучанин Сергій Рижков до 16 років прожив у Росії. Він народився у м. Клін Московської області. Потім сім’я переїхала на Північ. І так склалося, що усе його шкільне життя минуло в російськомовному середовищі. Але родинні корені по маминій лінії вели до Луцька. Сюди Сергій і переїхав у юнацькі роки. Згодом він зустрів львів’янку, закохався й одружився. І тепер каже, що саме завдяки їй відбувалося його формування як українця.
До часів Майдану Сергія Рижкова у нашому місті знали більше як підприємця. Заробляти сам на себе він почав з 18 років. Спершу продавав касети, потім зацікавився збутом курятини. Зараз має дві їдальні й кілька крамниць.
Революція Гідності докорінно змінила життєвий вектор чоловіка. «Влада Януковича намагалася влаштувати тут європейський Радянський Союз. Майдан не дозволив це зробити.
Я пішов, бо хотів, щоб люди багатше жили. Взагалі до того думав, що влада – поважна структура, потужна, сильна і дуже небезпечна. Але перша моя справжня зустріч із нею відбулася під стінами Луцького міськвідділу міліції.»
«Вночі, коли був розстріл хлопців, стало зрозуміло, що лишатися вдома не можна. Дружина склала мої речі зі словами: «Треба йти.» Я приїхав у центр. Тут стояли Андрій Козюра та Ігор Гузь. У них був мікрофон і вони говорили людям, що треба розходитися, що партія все вирішить, що приймуть рішення і завтра розкажуть, що робити. Люди не дуже вірили. Я попросив у них мікрофон, а вони сказали: «Купите собі свій і буде у вас мікрофон.»
Потім я зустрів знайомих. Тієї ночі луцький Майдан пішов під міськвідділ міліції. Там було багато радикально налаштованих хлопців. За моєю спиною стояли люди з ножами. Я це бачив. «Самооборона» прийняла рішення стати ланцюгом між ними і міліцією. І так сталося, що я опинився в тому ланцюгу - одразу напроти центрального входу у відділок. Мене покликав генерал Поліщук. І задав запитання, яке змінило все моє розуміння влади: «А що нам робити?» Генерал міліції. Його все життя вчили карати, виправляти ситуацію, розганяти нас і т.д. Він мав би бути обізнаним у цьому, а він у мене запитував. Це ще раз показало, що у нас міліція непрофесійна. Не може бути непередбачуваних ситуацій для професіоналів. Я думав, що влада виховує народ, що вона знає, як правильно зробити. Думав, що люди в держкріслах знають, що роблять. Після цього ж задумався: чи є у нас взагалі влада? І ще зрозумів, що влада сама нічого не вирішує, що від моїх дій, від дій людей залежить більше.
Я сказав Поліщуку, щоб міліціонери зайшли всередину, щоб склали зброю, а ми б зробили їм «коридор» для виходу з міськвідділу. Бо хлопці, які вже були на Майдані в Києві і бачили кров, були радикально налаштовані. Тоді могло статися будь-що.»
У Сергія Рижкова була ще одна зустріч із генералом Поліщуком – коли матері заблокували у Маневицькому районі дорогу і не хотіли пускати своїх синів на війну. «Поліщук стояв у лісі і тихо розмовляв по телефону, а я просив мам розблокувати дорогу.»
Любити Україну Сергія Рижкова навчила, як це не дивно, Грузія. Він побував там за два роки до Майдану і перейнявся гордістю, з якою тамтешні люди кажуть: «Я - грузин». Вони всі знають свою історію. І люблять свою країну. Тоді в Грузії саме відбувалися реформи. Лучанин повернувся з надією, що й в Україні можливі зміни на краще.
Він і дотепер вірить у це. Тому й не боїться вголос висловлювати власну позицію. «Для мене війна не тільки на сході, а й тут. Бо й тут можуть убити.»
На Сергія Рижкова вже нападали і били. Чи з політичних, чи з якихось інших мотивів – не береться говорити. Каже, що вороги у нього є, але він їх не знає. «Спочатку став обережніший, задумався над тим, щоб купити зброю. Зараз уже цього не боюся. Бо ж били через те, що дуже боялися.»
На схід він також їздив - як волонтер. Кілька разів просився в «Айдар», але Ігор Лапін його відмовляв. «Я й досі не знаю, чому. Треба буде в нього запитати.» Загалом же лучанин не приховує: та війна - не для нього. Він не з тих, хто любить воювати зі зброєю в руках.
Майдан багато що змінив у його житті. Раніше Сергій особливо не займався громадською діяльністю. Тому спочатку навіть у «Самообороні» до нього поставилися з недовірою. Але саме завдяки своїм організаторським здібностям, набутим у бізнесі, він зумів координувати певну роботу, допомагав, чим міг. Декотрих загиблих волинян зі сходу привозили його автомобілями, обладнаними холодильними камерами.
«Я працюю за принципом «десятини». Тільки віддаю не на церкву, а на громадську діяльність.»
І це не тільки участь у громадському формуванні, а й розвиток культурно-просвітницького проекту – креативного простору «Озерний вітер». «Ми там усе своїми руками робили, а тепер проект живе. Щоб оплатити комуналку, продаємо чаї. Туди приходить багато дітей із Кічкарівки. І наша ціль – щоб побільше їх із того району охопити. У нас є батьки, які самі зголосилися вчити дітей.»
В «Озерному вітрі» відбуваються театральні постановки. А театр і кіно – це те, що Сергій Рижков дуже любить. Навіть сам уже не раз побував в акторській ролі.
«Вірю в силу театру. Бо він ненав’язливо робить із тебе людину. Він дуже змінює. Тому і підтримую наш місцевий «ГаРмИдЕр». Театр повинен розмовляти з людьми, робити так, щоб їм було соромно.»
Окрім всього, Сергій Рижков виховує чотирьох дітей. Старшому синові вже 17 років. Він також допомагає в «Самообороні» і, на велике переконання батька, це його і зробило українцем.
Розвивати бізнес – одна з мрій Сергія Рижкова. «Коли довкола Луцька буде багато підприємств, відбуватиметься рух, будуть робочі місця. В Білорусі бізнес захищають на рівні влади. А наші чиновники вважають, що люди мають до них ходити, а не навпаки.» Він каже, що не боїться системи, не боїться, коли щось не виходить. Але водночас не готовий рятувати всіх. Бо це неможливо. «Врятуєшся сам – врятуються тисячі біля тебе».
Текст Ірини Кунинець, фото взяті зі сторінки Сергія Рижкова у мережі Фейсбук, а також з інтернет-мережі.