Поки усі обговорюють останні події у місті: ями на дорогах, політичні ігри, викрадення ключів, а також шановного Ігоря Поліщука, якому неабияк личить місце секретаря Луцької міської ради, хочеться трішки абстрагуватися та відволіктися.
Сьогодні хочу написати про жінок, про їхню силу, незламність та "хватку". Здається, що це нецікаво, але впевнена, що більшість представниць «слабкої» частини людства знайдуть між рядками щось про себе. Я недарма взяла слово в лапки, бо жінка – вона, апріорі, не може бути слабкою. Навіть проаналізувавши характер, проявлений відомою усім пані Юлією Вусенко, можна зробити такий висновок. Але зараз не про це…
Вчора, повернувшись додому з роботи, замість вечері я побачила закриту кришкою газову плиту, на якій у гордій самотності стояв мамин улюблений фікус. Ви б бачили із якою швидкістю я біжу з роботи, щоб за цілий день нормально поїсти, а тут такий «колапс»: горщечок землі та кущ із листочками. Понишпорила по каструлях – ніц немає. І ніби мама вдома, і продукти для приготування є, але вечерею навіть і не пахне. Кажуть, голодний чоловік – злий чоловік, це ж саме можна сказати й про жінку. Коли я згарячу налетіла на маму із докорами: «Де вечеря? Я цілий день працювала й голодна як вовк!», мама спокійним голосом відповіла, що «теж була на роботі, і теж працювала».
І тільки вчора я задумалась над тим, на що ніколи не звертала увагу. Ситуація, яку я описала, характерна для більшості українських сімей. Коли жінка, відпрацювавши зміну, приходить додому, з порогу вдягає фартух та готує своїм «нахлібникам» сніданок, обід і вечерю. А я - така «супермегакласна» донька, прийшовши з роботи, наїдаюсь і біжу у ліжко, бо ж «я була на роботі та я втомилася».
Паралельно з усвідомленням своїх «косяків» у мою голову поселився страх, боязнь того, що я, очевидно, не зможу бути хорошою матір’ю, бо я ніколи не знайду в собі сили куховарити-варити після 9-ти годин напруженого робочого дня. Усі знають, що журналістська діяльність – це ненормований робочий день, інколи й до опівночі слід нести «хрест акули пера та крокодила інтерв’ю». То ж виходить, що мої майбутні «спиногризи» будуть голодними, а чоловік взагалі піде від такої дружини? Але ж більшість вважають, що створити домашній затишок, зварити картохи й посмажити відбивні, попрасувати сорочки та «вилизати» квартиру – то ніщо інше, як безпосередній обов’язок жінки.
Як же бути? Звісно, існує такий різновид щастя, як хороший чоловік, але не думаю, що це щастя одягне фартушок й захоче ліпити мінімум 150 пельменів, щоб сім’я «заморила черв’ячка». Чи, може, є такі відчайдухи? Одночасно з цим вважаю, що жодна жінка не захоче перевиховувати свого сильного мужчину до статусу Попелюшки.
Який вихід, отже? Звільнитися з роботи та стати домогосподаркою, щоби дітки були ситими, а чоловік «довбав» за тринькання його грошей? Чи гарувати зранку до ночі на роботі, а потім в авральному порядку пекти-варити-смажити-тушити? Мені щиро шкода жінок, котрі все своє життя витрачають на готування, прання та прибирання. А жити-то коли, шановні? Згадалась фраза із «улюбленої» реклами: «Ти жінка, а не посудомийка» .
Тому, якщо ж ця нескінченна дилема вам жахливо допекла – візьміть приклад із вчинку моєї мами: поставте на газову плитку свій улюблений вазон.
Блоги є матеріалом, які відображають винятково точку зору автора. Вони не претендують на всезагальну об'єктивність та всестороннє висвітлення проблеми.
Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує роль носія.