Свого часу Михайло Грушевський написав книжку "Хто такі українці і чого вони хочуть". Соціологи й аналітики організації Pro.mova освіжили це питання.
Більшість громадян України народилися ще за часів Радянського Союзу і велика частина з них отримала радянську і пост-радянську освіту. Можливо, що саме такий досвід спричинює сподівання на "сильну руку" й делегування своїх обов'язків комусь вищому за чином. Причому, недовіра до державних установ тримається на високому рівні.
Діаграма побудована на основі даних: 1994-2013 - моніторинг ІС НАНУ; 2014 - ДемІніціативи і Центру Разумкова; 2015 - КМІС; 2016 - ДемІніціативи і Центр Разумкова |
Тривале перебування в стані загрози, а також тривала відсутність власної державності у минулому спричинили до того, що суспільство з недовірою та острахом ставиться до державних інституцій (наприклад, до школи) і напевно поки ще не розуміє як ставитися до суспільних інституцій (наприклад, до суспільного мовлення).
Уявіть, що водій, заїхавши в калюжу випадково облив пішохода. Нормальною, очікуваною в Україні поведінкою буде те, що водій поїде далі, не зупинившись і не вибачившись. Екстраординарною буде поведінка, коли він/вона зупиниться і запропонує гроші на хімчистку. Але скільки екстраординарних випадків потрібно, аби вони стали новою нормою?
Цінності – це не глава в підручнику, їх неможливо вивчити і розказати напам’ять. Цінності – це наші глибинні переконання, наші уявлення про те, що є правильним, а що – ні, наші уявлення про те, як має бути.
Вони формуються протягом усього життя, але найактивніше – в молодшому віці. Перебуваючи у взаємодії з батьками, дитина починає розуміти рамки нормальності, а взаємодії в суспільстві та спільнотах ці рамки закріплюють.
Українське суспільство одночасно долає і виклики пов’язані з безпекою (виживання), і виклики, пов’язані з розвитком (гідність, якість життя). Іншими словами: ми живемо і за законами війни, і за законами мирного цивілізованого світу водночас.