Графік чотирирічної Софії Луцик починається із 7-ї ранку: плавання в басейні, лікувальна фізкультура, заняття у спеціальному садочку, логопед, дефектолог, офтальмолог. Дівчинка наполегливо працює, щоб навчитися для початку хоча б сидіти. Затим — повзати й ходити. Її мама Оксана, хореограф за фахом, мріє, що одного дня дочка навіть зможе затанцювати, розповідає The Ukrainians.
— Ми з десяти місяців на колесах, — усміхається Оксана. Про те, що в її дитини ДЦП, мама дізналася лише коли дочці виповнилося 8 місяців — доти лікарі нічого не згадували про діагноз.
Інструктора із верхової їзди Володимира Маруняка батьки Софійки називають Божим посланцем. Про манеж у селі Вишнів Ківерцівського району, що за 20 кілометрів від Луцька, їм розповіли батьки дітей із ДЦП, які переконалися в користі верхової їзди для здоров’я їхньої малечі. Володимир займався із ними, аж доки його не призвали в АТО, а щойно демобілізувався — відновив заняття.
— Коли вже після кількох занять рухи Софійки почали урізноманітнюватися, я не могла натішитися, — пригадує Оксана. — Адже навіть елементарний нахил спини чи мінімальний рух пальчика для нас означає те саме, що для батьків здорових дітей — їхні перші кроки.
Софійку не треба було впрошувати до занять: комплекс вправ більше скидався на веселу гру. Але невдовзі Володимир звільнився із сільської конюшні — і займатися стало ніде. Батькам почало настільки не вистачати їзди на коні, що вони вирішили будь-що відновити заняття.
Луцики стали однією з понад десятка пар, які взялися створювати перший на Волині центр іпотерапії — спільними зусиллями придбали коня і почали збирати кошти на зведення центру.
— Ми багато чого перепробували, але саме за коників вхопилися як за рятівну соломинку. Алі було півтора року, коли вона вперше сіла в сідло. Спершу їздила, лежачи на спині чи животі, але вже скоро привчилася сидіти. Побачили перші результати: дитина почала тримати спину, стала розслабленішою, спокійнішою, — згадує Сніжана. — Коли катаєшся, все тіло налаштовується на потрібну хвилю. А енергетика тварини, тепло, що йде від неї, заспокоює дитину. Володя призначав різні вправи, а на кінець було найцікавіше — кобилку Ромашку можна було погодувати бубликами. Дитині і радість, і користь — бо ж тварина масажувала нервові закінчення на долонях.
Без постійного руху їм не досягти головної мети — поставити Алю на ноги. І ще щонайменше 25 майбутніх клієнтів лікувального іпоцентру віком від 2 до 18 років.
У перервах між роботою та реабілітацією доньки Сніжана розвозила по підприємствах офіційні листи з проханням допомогти. Кожен із батьків в організації шукав можливостей залучити до справи знайомих, надати їхній ідеї розголосу, знайти ресурси.
Хтось продавав свої хенд-мейдівські вироби або навіть власний одяг, взуття та книжки з домашніх бібліотек, комусь вдалося переконати роботодавців підсобити будівельними матеріалами. Заклики з проханнями допомогти публікували на сторінці проекту у Facebook. Із літа минулого року на території майбутнього іпоцентру запрацювала бригада будівельників.
П’ятирічний лучанин Максим Косинець теж узявся допомагати. Кілька картин його авторства продали на благодійному аукціоні, а отримані кошти знадобилися для будівництва центру. Відкрити талант художника хлопчику допоміг саме його діагноз — ДЦП. Мамі Світлані лікарі радили знайти заняття, у якому були б задіяні пальці рук: від імпульсів на кінчиках пальців стимулюється мозок. Одного дня він почав малювати.
Спершу в організації було 25 мам і татів, але щойно центр відкриється, їх стане значно більше. Тааких діток прийнято не помічати — нас змусили соромитися і закриватися. Але в нас нема права зупинитися — упевнена мама Максима.