Волинянка Жанна Куява розповідає про дні, які вона прожила на Євромайдані. 11 та 12 лютого - як захистити себе під час сутичок з Беркутом та чому "хлопчики грають у віну".
Так питав мене дід, так питає мене батько: «Ну, розкажи, дитино, у двох словах, як ти прожила сей день?»
То якби сьогодні, 11 лютого 2014 року, вони поставили мені це запитання, я відповіла би:
«Надвечір зайшла у кафе поблизу Майдану, аби випити чаю, зігрітися після кількагодинного перебування на вулиці. Навпроти сидів юнак із ноутбуком, щось писав. Я придивилася – обличчя було знайоме.
– Ми десь бачилися? – запитала.
– Можливо, – відповів він. – Я працював журналістом на Першому національному каналі, але два місяці як звідти звільнився. Ну, ти, певно, здогадуєшся, чому саме…
– Так, – відповіла я, згадуючи й інших журналістів, які звільнялися з цього каналу через примус подавати неправдиву інформацію про Майдан.
Ми розговорилися. Юнака звали Сергій Ліфтер, йому 23 і він два роки як живе у Києві. Нині працює фрілансером, то якраз дописував статтю на замовлення.
Хтозна чого, але я запитала жартома:
– Ти без каски?
– Звісно з каскою, тільки вона у рюкзаку, – цілком серйозно відповів Сергій. – Тепер це для хлопця, як для дівчат косметичка. Бо що як раптом провокації, кидатимуть каміння, – додав і справді вийняв із наплічника оранжеву каску. – Сьогодні це може знадобитися не лише на вулиці Грушевського, а й на Липській, Лютеранській… А ще в мене з собою протигаз, якщо раптом пускатимуть газ. Та й зважаючи на мій досвід 30 листопада…
– Ти був серед отих побитих студентів? – щиро дивуюся.
– Так, щовечора після роботи приходив на Майдан, а тоді вже збирався додому, та зустрів знайомого польського журналіста й вирішив залишитися на ніч… Йому тоді більше дісталося, у нього була геть розбита голова. Мене били здебільшого по спині, де був рюкзак, а в ньому захований прапор України… Після того ніколи не витягав його з рюкзака… І по ногах мені дуже надавали… Пам’ятаю, як нас дуже здавили, я лежав біля стели, піді мною були люди, а праворуч лежала жіночка і от протягом якихось тридцяти секунд кілька разів я бачив, як їй наступали на обличчя… До речі, хоч на моїх ногах синяків не було, але біль до середини січня точно відчував.
– Дивуюся, що ти після всього не злякався, – мовила я.
– Ні, звісно. Після того я був і на Банковій під час сутичок, і на Грушевського. На Банковій так надихався газу, що довго відходив. Тому й ношу з собою каску й протигаз. До речі, якщо раптом пускатимуть газ і у вас нема протигазу, то треба обов’язково присісти, бо газ піднімається вгору, і обпертися об якусь стіну щоб не задавили люди, коли тікатимуть. Шарф ношу, щоб у разі чого обличчя заховати й тепліше було. Найбільше я боюся за очі, то ще й окуляри маю, хоча від куль вони не захистять... Маска медична є – то щоб комусь дати, в кого не буде… Я вже знаю, що робити й коли беркут б’є, на який бік падати, аби отримати найменше травм.
– І що ж треба робити?
– Треба скрутитися калачиком, накрити руками голову й падати на правий бік, щоб не відбили печінку. Бо по лівому боці якщо й надають добряче, то відіб’ють нирку, а їх у нас дві…
В цей момент ми розсміялися. Хоча зрозуміло, що гумор цей був, м’яко кажучи, дивним. Утім це і є те, що робить із нами Майдан – він учить знаходити позитив навіть коли невесело. Він учить нас твердості. Він учить нас не боятися.
На завершення Сергій додав:
– Біля мене кілька разів і гранати вибухали, я бачив, як виривало людям м'ясо, але мені поки щастило. Певно, належу до тих, кого називають щасливчиками. Але час покаже, хто є хто».
«Бо й так, – подумала я. – Час і справді розсудить, хто є хто».
А якби спитали сьогодні, 12 лютого 2014 року, то я відповіла би:
«Бачила, як хлопці з «Правого сектора» вправлялися у вміннях захищатися, боронитися й навіть нападати. Вони були з щитами, відповідно вбрані й старалися правильно й згуртовано виконувати всі команди одного зі старших. Поруч коло них вибухали петарди, то так, певно, їх перевіряли на стресостійкість, згодом нападали двоє бойових хлопців, які не жаліли, добряче гамселили чобітьми по щитах, вибивали молодих бійців із рівноваги… Одне слово, справжнє тренування для ймовірно справжніх боїв.
Страшнувато було дивитися на це, але водночас не дивно. Радше звично. Ми нині звикли до багато чого такого, про що колись і в думках не думалося…
І от я заходжу в метро й переді мною на екрані – анонс свіжого номеру якогось столичного журналу. Забула якого саме, бо відволікло те, що прочитала. «Как мальчишки играют в войну», – називалася стаття. Вона була зі світлинами з вогнем, чорним димом, і хлопцями у балаклавах налаштованих якраз не гратися, а воювати. Хоч як уміють, але ж – не гратися…
«От чому, коли йдеться про життя і смерть, причому нашої молоді, навіть юні, хтось дозволяє собі сарказм, насмішки й кпини? От чому?» – задалася питанням. І відповіді не шукала, бо вона хоч очевидна, але наразі геть неважлива.
Важливим є те, щоб ці хлопці жили. І хай хоч навчаться воювати, та роблять це, граючись, зі своїми дітьми. Або племінниками… Оцього хочеться найбільше.