У нашій країні буває важко добитися своїх прав. Для цього самому потрібно стати мало не юристом. Дочка жінки-інваліда, яка добивається справедливого нарахування їй страхових виплат внаслідок трудового каліцтва, - Тетяна - майже напам'ять вивчила усі закони, що стосуються справи її матері, але немало їй коштує сил і нервів, щоб відстояти права матері. Молодою тендітною дівчиною Лідія Демчук приїхала до Луцька. В селі залишилися батько, важкохвора мама і трійко голодних дітей. Лідії було шкода матір і вона вирішила допомогти сім'ї. Влаштувалася на роботу на Луцький консервний завод робітницею. Дуже раділа з того, що тепер мама з меншими сестрами не голодуватимуть, адже, отримавши заробітну плату, швиденько купувала продукти і відвозила в село.
12 березня 1954 року був чудовий день. Їй виповнився 21 рік, серце наповнювалося радістю, мріями про майбутнє. Вона прийшла на роботу. За розпорядженням адміністрації її поставили обслуговувати крохмальну лінію. Горизонтальна трансмісія довжиною 4 метри була розміщена над підлогою і всупереч правилам безпеки не мала захисних кожухів. Привідні паси зі шківами, які обертаються від трансмісії, також не мали захисних щитів. Відстійник для збору сировини знаходився під трансмісією і був прикритий прогнилими дошками. Налагоджуючи резиновий шланг, Лідія підійшла до трансмісії, дошка під нею проламалась і вона впала на шківи, які оберталися.
В результаті - численні переломи ніг та руки, забита голова. Руку врятувати не вдалося, ампутували. Більше року Лідія і лікарі боролися за молоде життя в Київському ортопедичному інституті. Вижила. Але на все подальше життя залишилася інвалідом І групи.
Повернулася на своє рідне підприємство, яке згодом хотіло позбутися її, неодноразово звільняючи з роботи, але вона знову приходила туди і знову просила роботи... Так минуло 40 років. Як винагороду за роки нелегкої роботи, отримала медаль ветерана праці. Виплати по втраченому заробітку стала отримувати лише коли виросла дочка, яка зрозуміла, що підприємство з її мамою вчиняє несправедливо. 8 років в органах правосуддя добивалась Тетяна справедливості для скаліченої мами і надіялась, що з утворенням Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві їхні митарства в пошуках справедливості закінчаться. Проте не так склалося, як гадалося.
Починаючи з 1 квітня 2001 року страхові виплати жінці проводить відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань. Уже через рік жінка помітила, що вони надаються не в повному обсязі. Рішенням Луцького міського суду Фонд зобов'язали виплачувати за заподіяну шкоду Демчук Лідії Василівні, виходячи із суми втраченого заробітку станом на 01.04.2001р. Але у лютому цього року потерпіла знову була змушена звернутися до суду. Під час засідань Лідію Демчук представляє її дочка. Вона розповіла: «Сьогодні люди не знають своїх прав і довести їх не можуть. Вони не є бухгалтерами і правниками, а коли звертаються до адвокатів, то ті часто не хочуть братися за ці справи. Людина повинна сама вивчити ці закони, хоча правову допомогу мав би безкоштовно надати Фонд».
Лідія Василівна вимагає, щоб виплати нараховувалися згідно з чинним законодавством. Так, у статті 34 Закону «Про загальнообов'язкове соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві» йдеться: «Сума щомісячної страхової виплати встановлюється відповідно до ступеня втрати професійної працездатності та середньомісячного заробітку, що потерпілий мав до ушкодження здоров'я», а оскільки ступінь втрати професійної працездатності Лідії Демчук 100%, то сім'я ніяк не може зрозуміти, чому Фонд не виплачує потерпілій заробіток, який вона втратила на виробництві, в повному обсязі. Відповідно ж до статті 29 цього ж закону перерахування сум щомісячних страхових виплат і витрат на медичну та соціальну допомогу проводиться у разі підвищення розміру мінімальної заробітної плати у порядку, визначеному законодавством. Проте чомусь замість передбачених 993,12 гривні щомісяця потерпіла отримує 460,42 гривні. Сім'я з допомогою юристів порахувала, що разом за всі роки Фонд заборгував жінці близько 30 тисяч гривень.
Луцький міськрайонний суд задовольнив позов потерпілої та зобов'язав відповідача виплатити заборгованість у повному обсязі. Проте Фонд, не погоджуючись з рішенням першої інстанції, подав апеляцію. Справа була направлена до апеляційного суду області. На перше засідання представники Фонду не з'явилися через відпустку тої особи, яка мала б відповідати у суді, наступного разу - знову перенесення. Тепер оголошена перерва. Лідія Демчук чекає рішення, надіючись на справедливість суду...